Chipollino (gorky_look) wrote,
Chipollino
gorky_look

Популярна екологія, або Все про крєвєток (парт тво)

Екологія в Маріуполі не то шоб врєдна, але незвична. До неї треба пристосуватися, і далі все заєбок.

Якшо їхати з евакопункту до шпиталю, то проїздиш вздовж Азовсталі. Скіко там кілометрув тре їхати точно не скажу, але дохуя, можна ся виспати. То, власне, не завод, а така собі екосистема, тіпа Бєловежскої пущі, тіко залізова. Там можна заблукати, й через кіка столітть експедиція ремонтувальників знайде твій кістяк в зотлілому лахмітті та череп з вишкіряними зубами.

Кажуть, що одного разу там злапали маленького напівголого хлопчика, що його виростили та виховали токарно-гвинторізні верстати. Цей Мауглі вмів зубами робити різблення на бовтах М6 та гарчав як савєццкій дизель-генератор. Кажуть, перевчили його на міліціанєра, але чи то правда — я не знаю.

Доїздиш до кінця того паркану, та звертаєш направо, біля центрального входу, на місточок, та під тим місточком стоять суворі люди в ОЗК. Так от, то ніхуя не сталкєри, а рибалки, бо саме під цей місточок завод через здоровенну руру скидує сіляку целєбну воду — живу та мертву.

Бо як ви є люди переважно офісні щури далекі від промисловості, то я вам скажу, що завод виводе з свого організму різний непотріб як людина - дихає, сцить та сере. Перегар він через труби видихає в небо, гімно різне з нього вивозять вантажівкі та «кукушкі», а сцить він саме під цей місточок. А оскількі сцякі, як мають бути, теплі — то до них лізе всяка риба.

А там де риба — там рибалки.

Риба там настіко нажерлася різних цінних важких металів, що плавати вже не може, а ліниво та поважно повза по дну, як первісні кістепьорі латимерії. Тому ловити ії треба не на гачок-чірв'ячок, а примотувати на волосінь граблі, або магніт. Але граблі краще, бо на магніт тіко дешева рибка йде, з чорних металів. А дешева рибка — дешева юшка. Нормальну рибу з паладієм або кимсь стронцієм тре граблювати. І волосінь брати із ніржавєйки.

Продавати таку рибу краще на вагу, бо якшо пощастить, то йолопу-турісту можна впарити щупарика з півліктя вагою з урановий лом.

Але ще краще виловлене тягти до себе (тіко не в хату, боронь боже, в гараж!) та там засмажити. Коли мнясо вигорить, на пательні в вас буде щось цікаве — чи то ртуті озерце, чи кавалок молібдену, що можно вже здати до пункту прийому металів. Але може й не повезти, бо якшо риба сіркою, наприклад, ся нажерла, то пиздане так, шо пательня погнецця. Одному рибалці з Гнутово не пощастило — в нього короп взагалі бєзабідний був, але кись чином з кисню, азоту та вуглецю синтезував в собі тринитроксипропан, більш відомий як нітрогліцерін. Так його навіть смажити не довелося, годі було шоб він в гаражу з рук вислизнув та долу впав.

Пиздануло так, шо аж сєпари перелякалися, вирішили що ВСУ переходить в гєнєральний наступ, та почали хаотичний обстріл з РСЗО «Град» у всі боки. А там де був гараж, кажуть будуть робити піщаний кар'єр.

Так шо екологія в Маріку хороша, але опасна.

***
Я на той час був каптьор недосконалий як той гєрмафродіт із казки про Попелюшку з Ранєвською «я іщо не валшебнік, я только учусь» - але вже вмів перетворювати канхвети в лямпочкі закляттям «канфєтікус лампіоза!» так мастацьки, шо Гарі Потер свою палку чарівну перекусив би від заздрощів. Такшо путьом доволі довгої та складної черги матеріальних трансформацій я перетворив два листа пєнапласта на відро крєвєток.

Рибалки по черзі ся присягали то на вафла, то на божу маму, ощ та крєвєтка ловлена не под радужними небесами Маріуполя, а хуй зна де в дальному морі за мінними полями, аж трохі не під Таганрогом. Суцільний білок та вітаміни! Радіометру в мене не було, так подивився, вроде нормально. Сказав — єсі шо, ви мене знаєте, мужикі. Я не тіко каптьор, а ще й медічі. А лікаря наєбать — віку собі вкоротити.

Прийшов видатний біолог Фокс, зазирнув в цеберко, та запитав — шо то за сіра вша в відрі кишить? - Крєвєтка, кажу. - Тю, а чому вона не червона? - дивується Фокс.

Шо ви хочете, дитя камєнних джунглів, лук'янівський аборігєн. Це таке село в самому Кийові, що його навколо Лук'янівської тюрми побудували, шоби батькам заключонних далеко не ходити з дачками та на свіданія.

- Червона — то варьона, - зверхньо пояснюю я. - А в морі вона отака плаває. Тре ії зварити та з'їсити. А шо не з'їмо — бідним роздамо. Связістам, котам, сабакам та прочім ніщасним створінням, що потерпають пліч-о-пліч з нами на цій мишебратовбивчєй вайнє.

Затягли цеберко на кухню, повариха його ввалила в тазік, та вишло тієї червоної крєвєткі настіко дохуя, шо навіт у Подерв“янського настіко масла дохуя не було. Ми з Фоксом жерли, поваріха плакала та жерла, связісти жерти були вже не в спромозі — а вони навіть промасляний картон можуть сжувать, якшо треба, коти та песи поховались по блндажах, а коли вже наш свиня Хам втік від крєвєткі, я зрозумів шо перечаклував на сьой раз. Бо якшо Хам від їдла тікає — то зараз хтось з Небес вострубить.

Сіли думать що робить. Бо викидати шкода, добра ж крєвєтка! Екологічно чиста. А їсти вже не можемо. Краще б в нас дві панелі пєнопласту було, блять!

***
- Слухай, Фоксе, - питаю я по роздуму. - А ти кіно «Форест Гамп» дивився?

- Ну.

- Шо «ну»? Дивився чи нє?

- Ну, не дивився. Та може дивився, але названіє забув. Про шо там?

- Та, не важливо, кіно про нівміняємого. Так от. Там є такий нігер, звати Баба, але він чоловік. В нього ще така нижня губа була, що ії можна до гудзика на штанях пристьобувать. То він майже п“ять хвилин недешевого екранного часу тіко й розповідав — кіко страв він знає з крівєткі. Давай, став цеберко у сніг, шоб рачки не попсувалися, та запускай ноутбука. Якшо є вай-фай, ми з тобою озолотимось, стара ти Фокстротіна.

Дивимось. Перемотуємо. Знову дивимось. Знову перемотуємо. Аж до «вот і все, што я знаю о крєвєтках».

- Охуєть ценна інформація, - каже Фокс. - Не, «крєвєткі по-креольскі» то звучить привабливо та смачно. Але ж цей губчатий Баба тіко названія страв перелічив, а де рецепти?

- Спакойно! - кажу я. - Золотий ключік вже в нас. Зараз гугль запитаємо. Абра-швабра-кадабра! Крєвєткі по-креольскі, явіть ся перед нами!

Ми з Фоксом стикаємося головами перед монітором та починаємо родивлятись рецепт.

- Тут шото не те, - каже Фокс. - Крєвєткі не тої системи. Тут двадцять крєвєток — ціла таріль, а в нас буде одна столова ложка. Нам шось із маленьких крєвєток треба, а не з цих піратів Карібського моря.

- Добре, - сумирно погоджуюсь я. - Ось, віденський крєвєточний коктейль. Воно в шейкері як перемеле все в масу, то допізди яка та крєвєтка була в исходньому форм-факторі.

- А де шейкер візьмемо?

- На дрєль хвостовик від міни «вісімдесять два» накрутимо та в шведській касці збовтаємо. Тіко ремені зтуди повитягувать треба. Тіхо. Абра-швабра-кадабра! Крівєточний кактейль. Прізиваю тебе!

Вивчаємо рецептуру. Мені стає чомусь не по собі.

- Ага, - незвично ласкаво каже Фокс. - Значіт так. Беремо сімсот грамів мняса нарізаного з хвоста омара. Шо там ще? Анчоуси, каперси, солодкі корнішони. Солодкі, блять! Ти записуй, Горькій, а то раптом в нас корнішони несолодкі будуть, то коктейль спортимо. Так-так, вустерській соус — шо воно курва таке? О, це понятно — сухий херес, коньяк, куантро. Це діло. А головне — долькі лімона для прикрашення. Бо без того кактейль — не кактейль. От де льод взять сука — то проблема, бо може морський не підходе?

Фокс дивиться на мене, як вчитель математикі на Форреста Гампа.

- Ти розумієш, шо якби в мене все це було, ото шо тут написано — то нахуй мені ті твої крєвєткі? Я би так з'їв. Тебе, Горький, не то шо в армію, в метро пускать ніззя. Тіко на таксі, у супроводі соціального працівника. Карочє. Чи завтра сам доїдай своє волшебство, чи с Хамом якось домовляйся, але тазік та цеберко мушу повернути на кухню.

Та лізе на склад жерти свою шкідливу для здоров'я тушонку замість здорової екологічної їжі.

Нє, так воювать ніззя.




Tags: Буквономика, Воеводство, Литаратура, Нашеведение
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 17 comments
Previous
← Ctrl ← Alt
Next
Ctrl → Alt →
Previous
← Ctrl ← Alt
Next
Ctrl → Alt →