Але навіть він, хитровийо... но то, Хитромудрий ніц проти стану речей зробити не зміг. Й коли стало зрозуміло, шо час братися до зброї з дурного приводу, кось фамільного розбрату, він сказав: «Знаєте шо, грєкі. Вам треба — ви й воюйте, а я — пас, в мене жінка молода та децко тіко на ноги ся зіп“яло». Том він прикинувся божевільним, аби не йти до прийому. Гасав голий, віколопував с носа казявкі та жер єх.
Но ньо, не пропєтляв на дурня.
Єнші греки не закинули йому, що він трус-баягуз, бо кожен, хто плив морем, знав - шо то за цабе Одісей. Тому, замість наглої псіхіатрічєскої допомоги, до ітакіського басилея прибули суворі люде в бронзових панцерах, й сказали: «Лаєртич, ти ето. Кончай прідурівацца, ладна? Всє ідут, і ти йди. Бо шо то за война без Хітрамудрого? А шоб ти поняв шо тут не цацки-пецкі, а все сєрьозно, то... де твій малий? Га, ось де, лізе по сходах. Тєлємах! А йди-но до дядька, дасть він тобі канхветку. Канхвета очєнь класна, Тузік вкусний...»
Ну а далі по тексту, замість тузіка чепнули малого за п“ятку й виставили в вікно. «Ну ти понял, да, Лаєртіч? Счітаем до десяті на размишлєніє».
Одісей зітхнув, виплюнув з рота казявку, посурьознів, миттєво перетворившись з юродивого на басілея, натягнув труси та хітон, й с важкою тугою мовив: «Як ви мене задовобали, грєкі. Добре, най так станеться. Паєхалі. Відпустить малого. Тіко в хату, а не в вікно...»
Й за тим почався шлях, що приводить назад до хати або не до тої, або вже не тебе.
Я не певний, що та війна таки довжилась десять років. Бо «Іліаду» не писали, а перемовляли — дорійці, котрі вдерлися в Грецію після Трої, майже стерли письменність. А потім сталась мода на Троянську війну, тре стало, шоби предок на войні був, та дав право на УБД, тіпа «Філопатр, син Антіпатра, штрикнутий списом в сраку, сконавший як герой ». Тому до казкарів приходили грекі, й казали: «Давай ти мого прапрадіда до Спартанської Сотні допишеш, тобто домовиш? А я тобі копу драхм дасу...»
И при сьой спробі впіхнуть невпіхуємоє в історію, кількість героїв з обох сторон стала така, шо навіть в десять років війна ся ледь вмістила.
Але Одісею було з того не легше. Він робив шо вмів, рубився мечем, штрелив з лука, лаявся с начгешнтабом в особі Агамемнона, навіть ходив в нічну розвідку з Діомедом. Бо дуже хотів додому, до своєї рудесенької, та пацан його вже мабуть в школу пішов.
Ніц не виходило, Ахілесу пхнули куди треба, шоби безсмертий помер, Аякс-Більший збожеволів, Аякс-Меньший десь загубився, бо був таки невеликий на зріст. Агамемнон мрачно та суворо забухав.
Троянці дражнилися, й казали грекам зо стін Іліона дупи, но то навіть в них дупи були якісь невеселі.
Й тут чи сам Одісей допетрав, чи йому дідусь-Психопомп підказав, але Лаєртів син ся взяв за голову, и задав собі риторичне питання: «Какого хєра взагалі? Аіхлес в нас був Швидконогий, Агамемон Царствєнний, Нестор - Сраненкий, тобто Старенкий. Аякс Тупосильний. А я шо? Хітромудрий. Так мушу мудрувати хитро, а не то всьо «туди піди, того принеси...» на то спартанська дісантура є та аргоський спєцназ. Піду, троянського коня зроблю, бо додому хочу. Мені тіє троянці ще й подячать, бо краще одна добра різанина, ніж отєта Столєтняя війна»
***
Но нє, не перемудрував долю.
Трою вони взяли, але Одісей, що не хтів війни, а жити тихо, мирно, як люди, с рудесенькою на господі, вертався з війні довше за всіх. Так довго, шо для грекув війна влізла в «Іліаду», й на том ся скінчила. А бідолашному Одісею довелося однойменний с єм сіквел дописувати, «Одісею». Там і циклопи, і лотофаги, і цірцеї й єнші сцилли з харібдами.
Це каже нам, що найтяшчі проблеми не свої, а ті, що нам друзі насипали.
Одісей добре настарцювався по світові, та вже не такий рудий, як сивий, дочапав до хати. А там геволт і нашествіє кандідатов в діпутати до його жінки, Пєнєлопки. И тут сказився Одісей, й забув всю хитромудрість, схопився до заліза, та устроєв йше одну троєщину, чи то троянщину.
***
Потім вже, коли мегарон провітрювали від крви та виносили «двохсотих», сидів Одіссей з сином на ганочку. Син достав партсігар з сушоним конопелем, та причастував татку.
- Ти шо, палиш, Тєлємаху? - питав Одісей в сина, забиваючи канабіс в папірус. - Афигеть! Я тому тя вчив, курвий син? А ну викій, й щоб я більш сьо не бачив!
- Папа, мінє уже штернасять рокув! Покі ти мандрував, неню, я вже камеес по панкратіону. Ди де був, коли треба було мнє вчити? А то… скажи, тату, шо там було на той войнє?
- Та так… - темно відповідав Одісей. - Всякоє.
- А Ахілеса бачив?
- Та так...
- А Пірсєя?
- Пірсєя нє. Пірсєй ще до войни помер. Праонук там був йо, але я не бачив, бо його бат зі Скамандру стояв, а ми з побережжя.
- А я читав шо й Пірсей був… А кіко ти героїв вбив, та людей менших посполитих?
- Знаєшо, - сказав Одісей, ставаючи з колоди та притоптавши цибурбан з папірусу. - От нашо воно тобі треба? Ви як подуріли, док мене не було. Тобі кіко пірсеїв я вбив, мамця на мене зла за Цірцею, але за циклопів мене не жаліє. Не, тіпа якшо я би відпрутив ціклопа, а вбив Цірцею, а не навпаки, єй би полегшало. Кісь ви не ті, шо були.
- Це ти вже не тей, татуньо.
- Мовчи, шмаркачу! Скуди знаєш, кий я був, як пішов до прийому? Ти ще на сабаку казав «авка», на собачае гімно «кака»!
- Читав, - тихо відповів Тєлємах.
- Де? - ошелешено запитав Лаєртід. - Де ти сьо міг читати?
- Де-де.. В «Іліаді» та «Одісеі». Щотижневе видання. Знаю за перший десант та Протесілая, штурм Західної Брами та як Гектора влекли. Та за амазонок, та за єгиптів, що з тилу обсіли. «Летьте штрєли, летьте кляті, єгиптоси та пархаті...» - Тєлємах зачав бити ритм п“ятою по землі.
- «… Не зламати, не зламати, ахеяни, гоу-гоу-гоу!» - автоматично відповів Одисей. - Ембатерія, так, пам“ятаю. Ох, то гірше Цирцеі було. Но то, ми ще не довоювали, а ви тутай «Іліаду читали»? Кім побитом сьо може бути?
- Папа! - с гідністю відповів Тєлємах. - Вже двінадцатоє столетіе до нашей ери, а нє шопалало. Ви нас ваапще селом неасфальтованим вважаете? Мамусьо до речі теж читала. Й вона не тіко за Цирцею зла була, а там ішо коешо було, м? Шо там Каліпсо та Навсікая?
- Срані блогери,- з серцем сказав Одісей. - Повбивав би. Як Ахілес Гєктора. Нє, лютіше, як кіклопа. А шо, писали, що я йому кола в око встромив? Ну так, умовно, можно то й оком назвати… Ще конопеля маєш? Сипани кропаля, та я піду. Все, спати. Втомився. Пригорнуся до мамці, а ти йди десь посидь в бухті з кубітаме. Гроші маєш на вечорницю?
Одісей завовтузився в гаманці з шкіри Харібди, шукаючи драхми.
- Папа! Я самостоятєльний чєловек. В мене своя калєсніца. Такшо йдіть вже, бо мама не спить, ген де каганця в вікні запалено, то вам знак. Але… тато, можу щось спитати? Тіко чесно.
- Давай, питай, - сказав Одісей синові, пхаючи конопель в гаманець. - Але не про персеїв, та кіко я честних душ загубив. Й за Каліпсо шоб я не чув.
- Нєнє. То я так про пірсєїв запитав, щоб пацанам було що набрехати. А от — ви же пацифіст, проти воєн й загалом Хитромудрий. От шоб вам сказати, коли мене в вікно жбурляли, що ви йдете до прийому, а затім, коли мене відпустять, єх всіх порубати?
Одісей зіпнувся в дверях, та висипав конопель з здерев“янілих рук.
- Знаеш шо, синку. Коли серце ся бовтає на нитці, то хитромудрість не в поміч. Ти хоч камеес панкратіону й калєсніцю маєш, але сьо потім зрозумієш, коли свої діти будуть. Там все, шо скажуть пообіцяєш, та богів олімпійських у свідки призовеш, з жервтю кров“ю, вином та меленою мукою. Бува, що хитромудрість вона поза сердя лежить, і тут до дупи хитромудрий ти чи ні. Й хитре стає зайвим та окремим від мудрого, то маєш щось одне вибрати. Хитре чи мудре Вьсо, я пішов.
- Йдіть, тату, - тихо відповів Тєлємах. - Обережно тіко, що зі сходув ся не скотити. Мамця вже другого каганця у вікні запалила. Добре що ви не такий ся до хати вернули, як я за вас читав в іліадах. Бо такого батька не хтів. Щастя, що ви до тої ж самої хати, з тою ж душою.
← Ctrl ← Alt
Ctrl → Alt →
← Ctrl ← Alt
Ctrl → Alt →